fbpx

Запобіжний захід: мета та підстави застосування


          Запобіжний захід у кримінальному процесуальному праві – це сукупність превентивних заходів забезпечення кримінального провадження, які спрямовані на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, засудженого через певне обмеження їх особистих прав.

           Запобіжні заходи застосовуються в тих випадках, коли особа ще не визнана винною у вчиненні кримінального правопорушення (діє принцип презумпції невинуватості коли особа є невинуватою) і запроваджені законодавцем як механізм  забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

           Тобто, застосування запобіжних заходів не повинно розцінюватися як покарання, а вважається тільки певними обмеженнями особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення.

           Водночас, органи досудового розслідування, прокуратура, не завжди керуються саме повному переліку завдань кримінального провадження, а лише бачать для себе механізм запобіжних заходів як засіб примушування та залякування.

           У зв’язку з цим, слід зазначити, що застосування запобіжних заходів пов’язане із обмеженням конституційних прав і свобод особи і обирається до підозрюваного, обвинуваченого з метою належного виконання покладених на нього процесуальних обов’язків.

           Мета та підстави застосування запобіжних заходів законодавцем наводяться у змісті статті 177 Кримінального процесуального кодексу України і наводиться до усіх запобіжних заходів. При цьому, запобіжні заходи повинні використовуватися із диференціацією рівня суворості, необхідного для застосування найбільш ефективного з них, з урахуванням особливостей кожного вчиненого кримінального правопорушення та можливості досягнення мети їх застосування з мінімально можливими обмеженнями прав особи.

           Запобіжні заходи повинні обиратися до підозрюваного, обвинуваченого, засудженого виключно з метою запобігти спробам:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

Підтвердженням зазначеного ризику може бути відсутність постійного місця проживання, активні спроби переховуватися від органів досудового розслідування чи суду, велика ймовірність зміни місця проживання підозрюваним, обвинуваченим. В свою чергу, Європейський суд з прав людини (далі-ЄСПЛ) у справі «Пірузян проти Вірменії» від 26.06.2012р. (заява номер 33376/07) зазначив, що загрозу переховування обвинуваченого не можна оцінювати виключно на підставі суворості можливого покарання. Ризик переховування необхідно оцінювати у світлі чинників, що стосуються характеру особи, її моральних якостей, місця проживання, роду занять, майна, сімейних зв’язків та усіх інших видів зв’язків з країною, у якій вона переслідується в кримінальному порядку.

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

Підтвердженням цього можуть бути відомості про спроби змусити зазначених осіб дати неправдиві показання чи висновки, знищувати предмети, документи, які можуть бути речовими доказами, іншим чином фальсифікувати докази, затягнення строків досудового розслідування чи судового розгляду справи, може також свідчити про наявність незаконного впливу.

Так, у справі «Лабіта проти Італії» від 15.09.2001 (заява номер № 26772/95 ) національні суди посилалися на ризик тиску на свідків і фальсифікацію доказів, небезпечність обвинувачених, складність справи і потреби розслідування. У той же час вони не вказали жодного факту на підтвердження того, що ризики, на які вони посилалися, реально існували, і не довели, що заявник, який не мав судимостей і роль якого в мафіозному угрупованні, як стверджувалося, була незначною, становив небезпеку, тому мало місце порушення права на особисту свободу та недоторканність.

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

Урахування такої обставини для прийняття рішення передбачає встановлення правдоподібності та достовірності заявлених органом досудового розслідування фактичних обставин. Судова практика показує, що органи досудового розслідування в клопотаннях та слідчі судді, суди у своїх рішеннях щодо застосування запобіжного заходу до підозрюваного обвинуваченого  нерідко посилаються на цей ризик, проте таке посилання не розкривається, в чому саме є перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином, а вживається у загальному «так на всяк випадок». Водночас ЄСПЛ у справі «Клоот проти Бельгії» від 12.12.1991р. (заява № 12718/87) зазначає про необхідність врахування таких факторів, як обставини справи, минуле особи та особливості її стану.

5) вчинити інше кримінальне правопорушення, чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Підтвердженням цього може слугувати достовірні, а не ефемерні відомості можливості вчинення кримінального правопорушення з боку підозрюваного чи обвинуваченого. Застосування запобіжних заходів з іншою метою, зокрема, отримання від особи зізнання у вчиненні злочину або як показання за нього є недопустимим та незаконним.

           При цьому, визначені у статті 177 Кримінального процесуального кодексу України  ризики, задля попередження яких застосовуються запобіжні заходи повністю відповідає практиці ЄСПЛ, наприклад,  в згаданому рішенні по справі «Пірузян проти Вірменії» від 26.06.2012р. (заява номер 33376/07), Суд зазначає, що прийнятними причинами для тримання особи під вартою є: наявність ризику того, що особа не з’явиться до суду, ризик того, що обвинувачений, у разі звільнення, вчинити дії, які перешкоджатимуть здійсненню правосуддя або вчинить нові злочини.

           В свою чергу, на слідчого суддю, суд законодавцем покладено зобов’язання під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу обов’язковість встановлення наявність ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, без застосування формалістичного підходу та шаблонних формулювань, про що зазначалося у рішеннях ЄСПЛ у справах «Савченко проти України» від 22 липня 2016 року (заява № 1574/06) та «Баришевський проти України» від 26 лютого 2015 року (заява № 71660/11). Також,  слідчий суддя, суд зобов’язаний при обранні певного запобіжного заходу навести конкретні відомості та посилатись на докази, які свідчать про існування цих ризиків, наприклад: у який спосіб підозрюваний може переховуватись від органів досудового розслідування; які докази він може знищити, приховати або ж спотворити; яким чином підозрюваний впливатиме, зокрема на свідка чи потерпілого; що ще конкретно може вчинити підозрюваний, аби перешкоджати кримінальному провадженню.

           Крім цього, основною підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення. У кримінальному процесуальному законодавстві відсутнє нормативне визначення поняття «обґрунтованої підозри», у зв’язку із чим можуть виникати певні труднощі у правозастосуванні. У справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 квітня 2011 року (Заява N 42310/04) зазначено, що термін «обґрунтована підозра» означає наявність фактів або інформації, які можуть переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення.

           Обов’язок доведення наявності обґрунтованої підозри, існування ризиків та недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризикам покладається саме на сторону обвинувачення. Саме тому, у рішенні ЄСПЛ у справі «Биков проти Російської Федерації» від 10 березня 2009 року (заява № 4378/02) наголошено, що тягар доказування у цих питаннях не повинен перерозподілятися так, щоб на затриману особу покладався обов’язок доводити наявність підстав для її звільнення. При недоведенні зазначених вище обставин прокурором, слідчий суддя, суд зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу.

           Отже, підсумовуючи викладене, ще раз наголошу, що при обранні  запобіжного заходу органи досудового розслідування, прокурор повинні керуватися законодавчо визначеними завданнями кримінального права, і тільки так і ніяк інакше. 

Олесь Тарасенко

Адвокатське об'єднання "Бауман Кондратюк"

06.08.2021