23 квітня 2022 року на сайті Верховного Суду з’явилося повідомлення про те, Верховний Суд сформулював висновок щодо судового імунітету Російської Федерації у справі про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором.
З вказаного повідомлення слідує, що постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду у справі №308/9708/19 від 14 квітня 2022 року висловлено правову позицію, відповідно до якої Суд, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Відповідно до висновків Верховного Суду, Закон України «Про міжнародне приватне право», встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі в національному суді іншої держави.
Починаючи з 2014 року, загальновідомим є той факт, що Російська Федерація чинить збройну агресію проти України та продовжує це станом на момент ухвалення цього рішення.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року щодо заяви ВРУ «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» дії Збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, визнано геноцидом Українського народу.
Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у справі, яка переглядається, Верховний Суд урахував таке:
– предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам, громадянам України, внаслідок смерті іншого громадянина України;
– місцем завдання шкоди є територія суверенної держави – України;
– передбачається, що шкода є завданою агентами Російської Федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені в Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави – України;
– вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов’язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави – України, що закріплено в Статуті ООН;
– національне законодавство України керується тим, що, за загальним правилом, шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб’єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).
Тобто Верховний Суд виходить із того, що в разі застосування деліктного винятку будь-який спір, що виник на її території в громадянина України, навіть з іноземною країною, зокрема Російською Федерацією, може бути розглянутий і вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Відтак, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Разом з тим, вказана правова позиція не є однозначною та практика її застосування може призвести до констатації порушення Україною своїх міжнародних зобов’язань з огляду на таке.
Так, відповідно до частини 1 статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред’явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Суди в Україні до прийняття вищевказаної Постанови Верховного Суду при розгляді позовних заяв про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Росії, йшли шляхом застосування саме цієї норми. До вирішення питання про відкриття провадження у такій справі суди повинні були з’ясувати, чи є згода дипломатичного представництва Росії як компетентного органу держави Російської Федерації на розгляд справи в судах України.
Від цього і залежало, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії.
Така правова позиція викладена, наприклад, у Постанові КЦС ВС від 03.06.2020 у справі №357/13182/18.
За відсутності такої згоди рф як іноземна держава не могла одержати правовий статус відповідача в цивільному процесі України. Така позиція висловлена, наприклад, в ухвалі Приморського районного суду міста Одеси від 02.10.2019 у справі №522/16665/19.
При цьому окремі судді задовольняли позови про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України.
Так, наприклад, рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 29.11.2018 у справі №681/1330/18 задоволено позов особи до російської федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
У цій справі позивачами були батьки загиблого у ході проведення Антитерористичної операції військового.
При винесенні рішення суд досліджував питання дійсності проходження загиблим військової службою, загибелі при виконанні службових обов’язків.
Аналогічна правова позиція висловлена у рішеннях:
- Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13.11.2018 у справі №686/21800/18;
- Деражнянського районного суду Хмельницької області від 21.12.2017 у справі №673/1550/17;
- Полонського районного суду Хмельницької області від 29.11.2018 у справі №681/1330/18; –
- Броварського міськрайонного суду Київської області від 05.09.2017 у справі №361/2955/17 та деяких інших.
Разом з тим, існує негативна практика виконання таких судових рішень, так як ні органи державної виконавчої служби, ні приватні виконавці не розуміють механізму виконання таких судових рішень. Невиконання такого рішення виконавці обумовлюють, наприклад, відсутністю коду ЄДРПОУ російської федерації та неможливості стягнення.
Сам відповідач (Російська Федерація) добровільно такі рішення не виконує та не оскаржує їх, адже це означало б визнання правосуб’єктності у конкретному провадженні.
В силу частини 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» виконавці не вправі звернути стягнення на майно російської федерації, а тому вирішення цього питання вимагає від українського законодавця прийняття нового закону.
У міжнародному праві юрисдикційний імунітет держави зафіксовано у Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 (відповідно до даних із веб-сайту ООН Конвенція не набрала чинності, Україна не підписала та не ратифікувала цю угоду), а також у Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16.05.1972 (Україна не підписала та не ратифікувала цю угоду).
У вказаних Конвенціях передбачено, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Важливо, що предметом судового розгляду, про який тут йдеться, є саме грошова компенсація, проте не вимога припинити протиправні дії чи повернути майно. Дискусійним залишається питання про те, чи можливо у такому судовому процесі заявляти також вимогу про відшкодування моральної шкоди.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) у справі «Цудак проти Литви» (23.03.2010, скарга №15689/02) вказано, що застосування абсолютного імунітету Держави, упродовж багатьох років, поступово послабшало. У 1979 році Комісія міжнародного права отримала завдання систематизувати і поступово розвинути міжнародне право у сфері юрисдикційного імунітету держав та їхньої власності. У 2000 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про юрисдикційні імунітети держав та їх власності.
Навіть враховуючи той факт, що Україна не ратифікувала вищевказану Конвенції, застосування їх норм є можливим.
Так, у рішенні ЄСПЛ у справі «Олєйніков проти Російської Федерації» (14.03.2013, скарга №36703/04) встановлено, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
В контексті аналізованої Постанови КЦС ВС надзвичайно важливим є Рішення Міжнародного Суду ООН від 03.02.2012 у справі «Федеративна Республіка Німеччина проти Італії», де Німеччина вказувала на порушення Верховним Судом Італії судового імунітету при розгляді поданих до Німеччини позовів про відшкодування шкоди у зв’язку із депортацією громадянина Італії до Німеччини та застосуванням його примусової праці у 1944-1945 роках.
У цій справі Верховний Суд Італії встановив, що міжнародне звичаєве право передбачає імунітет держави від юрисдикції суду, проте такий імунітет не може бути надано, якщо дії держави полягають у вчиненні міжнародного злочину.
Верховний Суд Італії вказав, що вчинення міжнародного злочину – це порушення основоположних прав людини, посягання на загальнолюдські цінності, які захищено імперативними нормами і нормами jus cogens, що знаходяться на вершині ієрархії норм міжнародного правопорядку (п. 9). На думку Верховного Суду Італії, правова природа цих імперативних норм, які забороняють міжнародні злочини, inter alia надає національним судам універсальну юрисдикцію у справах, які з них випливають, як у кримінальному, так і у цивільному процесі (п. 9). Крім того, ці норми, враховуючи їхнє високе місце в ієрархії норм права, мають пріоритет над нормами звичаєвого і договірного права (п. 9.1.).
Міжнародний Суд ООН вирішив, що Верховний Суд Італії порушив зобов’язання Італії поважати імунітет, яким Німеччина користується згідно з міжнародним правом.
Суд також зауважив, що навіть якщо припустити, що норми права, які забороняють військові дії, вбивство, депортацію та рабську працю, є нормами jus cogens, конфлікту між цими нормами та правилами про імунітет держави не існує. Ці дві системи правил стосуються різних питань.
Правила імунітету держави обмежуються визначенням того, чи можуть суди однієї держави здійснювати юрисдикцію щодо іншої держави. Вони не стосуються питання про те, чи є дії, що стали підставою для позову, законними чи незаконними.
Суд заявив, що Італія повинна, прийнявши відповідні нормативні акти або скориставшись іншими способами на свій вибір, забезпечити, щоб рішення її судів, які порушують імунітет, наданий ФРН міжнародним правом, було скасовано.
Отже, незважаючи на широку практику обмеження імунітету держави, практика Міжнародного Суду ООН вказує на те, що навіть кричуще порушення норм міжнародного права з боку російської федерації не може бути підставою для обмеження судового імунітету цієї держави.
Можемо констатувати, що на сьогодні в світі відсутні дієві механізми відновлення прав людини після посягання іноземної держави, у тому числі, під час здійснення воєнної агресії однієї держави щодо іншої.
Олександр Шокало
Старший юрист, Адвокатського об’єднання “Бауман Кондратюк“